А сьогодні мені дещо сумно. Я думаю про китенят, які стають жертвами косаток. Нам, великим китам (якщо ми у доброму здоров'ї), косатки не страшні, бо ми набагато масивніші. Чого не можна сказати про наших дитинчат.
Знаєте, як нападають транзитні косатки? Вони атакують групою до п'яти особин, намагаючись притопити китеня. У китеняти часто не вистачає сил, щоб протидіяти їм. До того ж, дитинча ще не може надовго затримувати дихання. Усе, що може зробити самка для його порятунку - це прикривати від кидків косаток, але вони діють зграєю і через кілька годин їм вдається відтіснити китеня від матері. Справа погіршується тим, що косатки не припиняють нападати і кусають за плавці або за горло. Після тривалої боротьби китеня виснажується і стає їхньою здобиччю.
Косатки не їдять його повністю: вони лише обгризають нижню щелепу. Доля понівеченого тіла - поступово опускаючись на глибину, зробити свій внесок у дощ трупів.
Зрештою, як і кожного з нас. Помираючи, ми тонемо, повільно падаємо туди, вниз, у збіднену органікою глибоководну пустелю, де маємо стати їжею. Навіть не їжею, а справжнім святом у повній темряві під тиском кількакілометрової товщі. Навколо трупа збираються усі: акули-падальники, що голодують місяцями, у пошуках їжі покладаючись лише на власний нюх, панчохоподібні круглороті, краби, черви та інші представники бентосної фауни.
Вони теж колись відмирають і формують донні відклади. Їхні рештки можуть стати частиною геологічної структури або - хтозна - бути винесені апвелінгом нагору і стати джерелом біогенів для приповерхневих мікроорганізмів. Ті, у свою чергу, використовуючи енергію Сонця, покладуть початок трофічному ланцюгу, тож життя триватиме.
І мені буде що їсти. Ось так воно, будучи богом, почувати себе ланкою біогеохімічного колообігу.